«Мені дали цей гарячий чай на кордоні і я чекала свою доньку, коли вона у темряві перейде до мене. Навіть не могла уявити, що я буду відчувати, що найголовніше — це життя твоїх дітей. Холодно, не холодно, не важливо як ти одягнена, ти просто хочеш побачити свою живу дитину. Уявіть, як змінилися наші цінності. Ніхто не переживав, що там з будинком, машиною, тільки би побачити рідну людину. Але це ще не все, тому що я забрала мати, доньку і привезла їх до Угорщини, де ми зняли таку маленьку квартиру, але ж у мене ще чоловік залишився, батько і брат. І це була трагедія, тому що почали стріляти навколо «Адміралу» (готель в місті Ірпінь — ред.) і з кожним днем жити ставало все важче і важче».

Так Майя Руселевич згадує воззʼєднання зі своєю донькою після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України. 24 лютого 2022 року жінка була на Сейшельських островах — за кілька днів до цього вона вперше в житті зважилась сама поїхати на ретрит для того, щоб перевести подих, відпочити і перезавантажитись від роботи. Її дочка Яніна, якій 8 років, залишилась із батьком та родичами вдома — в Ірпені.

Майя Руселевич — лікарка педіатриня, пульмонологиня, алергологиня, кандидатка медичних наук, гостя Громадського радіо. За своє життя вона втрачала дім тричі: перший раз у Луганську, потім у Севастополі, тепер — у Київській області. Зараз вона тимчасово живе на Кіпрі і вже планує повернення до Ірпеня. Жінка погодилась розповісти свою історію і те, як змінились її думки про українців та росіян.

Луганськ

Майя родом із Луганська. Там вона народилась, пішла до школи та закінчила медичний університет. Перше місце роботи — Луганська обласна дитяча клінічна лікарня. В анамнезі жінки був рак, у 23 роки. Їй не одразу змогли поставити вірний діагноз, вона втратила час, їздила до багатьох лікарів по різних містах. І вже тоді жінка зрозуміла, що медицині в Україні треба, мʼяко кажучи, розвиватись.

«Через онкологію в анамнезі я прийшла до ендокринолога в Києві, у якусь онко-клініку, була тоді на 3-му курсі університету. Я запитала: що з вагітністю? Я зможу завагітніти, тому що ж це хіміотерапії. А лікарка каже: «Ти в своєму глузді? Як?! Ти сама інвалід, і ти хочеш дитину народити інваліда?!» Я ці слова так запамʼятала, памʼятаю, що тоді було в моїй голові: боже, як же я буду, молода жінка, що це у мене, не буде дітей? Я вже почала думати про дитячі будинки — отакі були емоції. Але після цих слів я купила книгу онлайн, якусь американську, по ендокринології і зі своїм репетитором з англійської почала читати: що треба робити, як треба вагітніти, як змінювати рівень таблеток «Еутирокс», коли ти вагітна, як це робити на різних триместрах. І я зрозуміла, що можна народити здорову дитину і годувати грудьми, — все це можливо. І перед очима завжди була ця лікарка-ендокринолог. Якби я памʼятала її прізвище — я б до неї приїхала в гості. Але, на жаль, не памʼятаю. Тільки тому, що я так сильно хотіла мати доньку, я знала, що все це реально, взяла відповідальність на себе і планувала свою вагітність сама, і все було ок.

Я почала наполегливо вивчати медичну англійську мову, читати багато іноземної літератури і розуміла: все, що мені казали в університеті, є трохи по-іншому. Тоді я перестала слухати інших лікарів, почала сама більше читати, їздити на міжнародні конференції і ще більше розуміла: це зовсім інша медицина».

Севастополь

Майя розуміла: екологія в історії її захворювання — важливий фактор, тому вирішила переїхати, адже Луганщина — традиційно промисловий регіон. Обрала місто Севастополь на українському півострові Крим. Там вона запланувала вагітність, завагітніла і народила здорову дитину у 30 років — дівчинку Яніну. Це було 19 грудня 2013 року. До того, у 2010-му, Майя відкрила власний педіатричний центр, який згодом став найпопулярнішим у місті. Жінці дуже подобалось життя в Криму. Однак настав 2014 рік, коли російська федерація анексувала півострів. Паралельно з тим — почала бойові дії у Луганській та Донецькій областях, хоч і не відкрито, а прикриваючись так званими «ДНР» та «ЛНР».

«У чоловіка бізнес, будинок — все залишилось у Луганську. У нас було дві домівки — Луганськ і Севастополь. І коли це все почалось — було дуже страшно. Чоловік був у Луганську, каже, починається якась війна. Я в Криму, тільки народила дитину. Він каже: готуй всі речі, я буду їхати до Києва, дивитимусь, що там. Нехай буде готова машина, щоб і ти виїжджала, коли там почнеться щось дуже активне у Криму. Чоловік бачив, як горів наш будинок у Луганську, — він був у районі аеропорту. Це ж його памʼять, памʼять про батьків. Бізнес — все зруйновано, офіси, речі — все залишилось, все там, все це дуже важко. Але є маленька дитина, яку треба ставити на ноги. Тому ми не мали права «розкисати». Я деякий час залишалася у Криму, мої батьки вже теж були зі мною, я їх з Луганська перевезла, поки працювала лікаркою, щоб усі були разом. Я розуміла, що тут дуже гарно жити. Бізнес є. Я так не хотіла нікуди переїжджати».

Я трохи провокативно запитала у Майї: а чому таки переїхала? Бойових дій як таких не було. Ну, подумаєш, росія?

«Біля нашого будинку була школа, звичайна школа. І одного разу я побачила, як маленьким дівчатам, може четвертого, може пʼятого класу, дали деревʼяні автомати, щоб вони марширували з ними біля школи. І я згадала, як мені мама розповідала, що таке Радянський Союз, що всі повинні бути однакові… Для мене це була така неадекватна ситуація! Діти повинні гратися, бігати, співати, бути вільними людьми, а тут таких маленьких дівчат вже намагаються построїти, поставити і сказати з деревʼяними автоматами кудись ходити. І я розумію, що це діти, які може і будуть навчатися, але не будуть мати майбутнього. Тому я вирішила все втратити: бізнес, імʼя, все, що я зробила за цей період, але переїхати і все зробити з нуля у Києві. І я не жалкую. Я не жалкую, що я це зробила. Я пишаюся, що це був мій вибір для моєї доньки. Коли почались всі ці дні, мені навіть писали деякі кримчани: приїжджайте, ми вам допоможемо, вас всі люблять у Криму. Я сказала: ні, ні в якому разі, ми не можемо приїхати в Крим, ми приїдемо тільки в український Крим».

Громадське радіо впродовж всіх восьми років війни активно розповідає про те, що росія робить у Криму, як мілітаризує дітей, створюючи так звану «Юнармію». Якщо вбити це слово у пошук на нашому сайті, можна знайти багато інтерв’ю з експертами та експертками на цю тему.

Ірпінь

В Ірпені, куди перебрався чоловік Майї, а згодом і вона сама, лікарка відкрила нову клініку — B_HEALTH. Із початку 2022 року, в інстаграмі я спостерігала, в тому числі, за тим гарним місцем. Як там все сучасно зроблено, як затишно, яке цікаве, незвичне для мене медичне обладнання. Я та людина, яка всіма руками і ногами підтримує вакцинацію, тому мені подобались історії Майї з вакцинами у холодильниках. Зараз від клініки залишились стіни, дах та понівечені меблі.

«Ви уявляєте, скільки всього ми втратили у клініці з обладнання, вакцин, медикаментів, які були в холодильниках? У нас були запаси, це була алергологічна клініка, алергологічний центр, ми допомагали людям із бронхіальною астмою, з алергіями, лікували людей із усієї України, дорослих і дітей, і все це втрачено. Але, але! Коли я чую історії інших людей… ми втратили тільки якісь там фінансові речі, щось таке. Але ми всі живі — це головне! Але це вже третій раз. Ну як таке може бути?! Скільки разів це ще може повторюватись? Я вважаю, що наскільки вже треба серйозно, до кінця нам всім дочекатися, тому що якщо ми зараз приймемо все як є — буде знову все це повторюватись. Із іншими містами, з іншими родинами».

Окрім клініки Майї в її інстаграмі я ще бачила красивий, новий, сучасний будинок сімʼї лікарки. Вона розповідає: він уцілів, але жити там зараз — складно. Немає електрики, води, понівечений дах, стіни.

«Ну, наприклад, приїхали мої речі Новою поштою, мені переслали. І я так зраділа, побачивши, що там є мій халат. Хотіла його одягнути, а там дірки. Питаю: а що це таке? Мені пояснюють, що це кулі, уламки пролітали крізь вікна, а він у ванній висів. І все як сито. І це приклад. Воно стоїть, але треба все міняти: дах, все всередині, це потрібний капітальний ремонт, не можна там приїхати і жити, це нереально. Електрозабезпечення немає, нічого немає».

Але Майя збирається відновити роботу клініки. Вона активно працює над ремонтом і нещодавно, вже після нашої розмови, у себе в інстаграмі розповіла, що скоро вони відновлять роботу. Жінка не може просто покинути клініку, адже цей проект — велика частина її життя, і це вже другий такий проект. Перший залишився у Севастополі. Також вона хоче зберегти робочі місця для людей, які там працювали. Більшість персоналу — з Ірпеня та Бучі.

Початок великої війни

Зараз минуло вже більше ста днів з моменту повномасштабного вторгнення. Це і багато, і водночас здається, що все як суцільний день — 24 лютого. Я попросила розповісти Майю, як вона зустріла його.

«У мене дуже дивна ситуація, дуже дивна історія. 17-18 лютого я поїхала на Сейшельські острови на йога-тур і медитацію, тому що я мала дуже шалений темп: праці, життя, дуже багато проєктів: клініка, лікарка, онлайн-проекти, телебачення, спорт — дуже багато всього. І я вже розуміла, що моя енергія закінчується, тому що я постійно викладаюся на максимум — для своїх пацієнтів, працівників, тому мені треба було трохи відпочити. І я поїхала з групою людей, яких ніколи не знала, на 10 днів на ретріт — перший раз у моєму житті. Усі були з України. До того мені мій чоловік казав: Майя, буде щось нехороше. Я казала: та ну, ти що, 21 століття, це нереально. Ми живемо в Ірпені, це Київ, ні. Я залишила всіх дома і поїхала.

Коли ми прокинулись і мені сказали, що в Україні почалась війна, що прилетіла бомба — це був якийсь жах, тому що мене не було дома, я почала дзвонити, всі уже виїжджали з Києва. Мені подзвонили мої знайомі з жіночої організації «Кіготь», які були моїми пацієнтками. Вони сказали: Майя, ми можемо забрати твою доньку, Яніну, вивести, в нас є два місця. Я подзвонила мамі, мама моя в Бучі, ми в Ірпені. Я кажу: мама, в тебе є 15 хвилин зібрати речі, заїхати за Яніною і вивезти її з Києва. Куди? Я не знаю куди, просто виїжджайте, тому що ми не знаємо, що буде далі. Вона питає: що збирати? Я кажу: нічого не збирай, тільки документи, гроші, які є вдома і виїжджайте. Подзвонила чоловіку сказала: приготуй мені доньку. Навіть не запитала: як він до цього ставиться, тому що життя доньки у цих випадках було найголовніше для нас. Чоловік не виїжджав. Він мені сказав: ні, Майя, це наш будинок, ми один уже втратили, навіть двічі, я не можу залишити, я тут буду до останнього».

Чоловік Майї готувався: закупив консерви, бензин, ліки, навіть кисень. У їхньому будинку є підвал. Тому своїм знайомим, які не могли виїхати з Ірпеня, чи чиї родичі не могли виїхати звідти, лікарка казала: ідіть в наш дім. І попередила чоловіка: якщо хтось незнайомий приходить в наш підвал — впускай. Деякі медикаменти з клініки, якусь кількість бензину сімʼя передала місцевій територіальній обороні.

Виїжджати з Ірпеня дуже швидко стало небезпечно — при таких спробах росіяни розстрілювали багатьох людей. Але одного разу, коли прилетіло на подвірʼя, люди вирішили ризикнути, сісти в машину і просто поїхати. На щастя, їм повезло і вдалось всім цілими доїхати до території, яку контролювали Збройні сили України.

Але у Бучі залишалися тітка, брат і батько Майї. Тітка — весь час жила у Луганську, але коли там почалась начебто добровільна «евакуація» до російської федерації напередодні повномасштабного вторгнення в Україну, вона приїхала до родичів у Бучу, щоб зробити щеплення від СOVID-19, і далі поїхати до свого сина, який уже довго жив у Польщі. Коли стало можливим пішки дійти до підірваного Романівського мосту, щоб потрапити на територію, яку контролюють Збройні сили України, вона одразу це зробила.

Батько Майї напередодні 24 лютого одужав від ковіду і на момент вторгнення у нього, ймовірно, стався інсульт, але нормально діагностувати та допомогти йому було неможливо. Він не міг рухатись, тому брат Майї став дуже обмеженим у тому, щоб вибратися з Бучі. Він залишився і дуже швидко став єдиним дорослим молодим чоловіком у своїй місцевості, який міг допомагати літнім людям, що теж залишились там. Віталій носив воду, готував їжу, як міг — так піклувався.

«Ви не уявляєте, як я пишаюся ним. Я не могла зрозуміти, коли дзвонила йому і казала: Віталік, я бачу вже по новинах, по інстаграму, що скрізь російські війська, виїжджай, а він відповідав: я знаю, Майя, але я не можу, в мене в будинку літні люди, мені дзвонять їхні родичі і кажуть: Віталік, не кидай. Я не зможу потім спати, нічого не зможу, якщо зараз поїду, хай краще я з ними загину, але я не можу їх кинути. Я тут один залишився, ми на багатті робимо якусь їжу, колодязь є біля будинку. Я чесно кажу: вже мала думки, що вони не зможуть виїхати, що їх розстріляють, я вже чекала найгіршого».

На щастя, брату і батьку Майї, і навіть тим літнім людям, які були з ними, вдалось вижити. Коли закінчилась питна вода, яку брали з місцевого колодязя, Віталій знайшов ще одного чоловіка ​​— водія. Їм пощастило, що їхні машини вціліли. Вони дістали бензин, який закупили до 24 лютого, залили у баки, посадили по 4-5 літніх людей в ці машини, сказали їм: ви мовчіть, ми беремо на себе відповідальність і їдемо звідси. Так їм вдалось живими і цілими вибратися з Бучі, міста у якому на той момент жила російська армія та йшли важкі бої. Міста, фотографії з якого облетіли весь світ на початку квітня цього року. Вони влучно показують істинне лице так званого «русского мира».

Пацієнти з росії

У буремні лютневі дні Майя зустріла свою восьмирічну дитину на пішому кордоні у Румунії. Із Сейшельських островів вона прилетіла до Будапешта — туди вдалось взяти квитки. Там жили її знайомі, з якими лікарка мала спільні робочі проекти. Вона приїхала до них, потім — до кордону з Румунією, щоб забрати звідти свою доньку.

Зараз вони живуть на Кіпрі. Майя пояснює: обрала це місце з тих причин, що й колись Севастополь, а потім Ірпінь — гарний клімат і багато доступної корисної їжі. Лікарка займається тим, що консультує українців онлайн: і тих, хто залишився в Україні, і тих, хто зараз за кордоном і не розуміє, які ліки там купити, або ж приходить до лікаря і через мовний барʼєр не може пояснити що з ним — тоді телефонує лікарці Майї і вона по телефону пояснює іншому лікарю, що з цією людиною і як вона лікувала її в Україні.

У березні Майя Руселевич багато консультувала українців онлайн. Вона говорила про це у своєму блозі в інстаграмі, наголошувала, що це безкоштовно. Але їй писали не лише українці. Дорослим людям і їхнім дітям потрібна допомога у всіх частинах світу. Не соромились писати і росіяни, які спокійно жили собі у Москві. Їм лікарка відмовляла.

«Завжди всі казали: «лікарі, ви повинні бути аполітичними, ви маєте дбати про здоровʼя людей». Так, звісно, ми були такими. Ми були, коли був Луганськ, ми були, коли був Крим. Ми намагались допомагати, тому що рівень української медицини набагато вищий, ніж російської. У нас європейські препарати, європейські конгреси, ми більше навчаємось, в нас більше досвіду. Тому ми вважали: ну, це ж бідні діти, і допомагали як могли. Але тут ти бачиш, як вмирають діти, люди твоєї країни, а вони навіть не виявляють співчуття! 70% це підтримує і каже, що нас «спасають». Де їхні мізки?! Я не можу допомагати людям, які тупі, які хочуть продовження війни, хоча самі почали її. Я не можу допомагати, я не можу з ними спілкуватися, тому я їм відмовляю. Я кажу: я не можу консультувати пацієнтів із росії».

Одна з таких потенційних пацієнток після відмови почала писати прокльони лікарці. Майя не розуміє: як можна вірити російській пропаганді, яка розповідає, що війну насправді почав чи то захотів Байден, а росія, начебто, її попереджала — саме так вважає багато росіян. Вони, каже лікарка, розповідають це наступним поколінням — своїм дітям, замість того, щоб пояснити: починати війну — погано.

«Признали би і сказали: мені стидно, що це моя країна зробила. А вони кажуть: «ви самі винні!» В чому ми винні?! Що ми багато працювали?! Що ми були нормальною нацією, що ми мали вищий рівень життя, ніж вони?! У чому ми винні?».

Повернення в український Крим

На початку повномасштабного вторгнення Майї писали знайомі кримчани: казали приїжджати в Крим, де немає бойових дій, пропонували допомогу. Хоча були й такі, які писали: «Так тобі і треба. Це тобі за те, що ти обрала Україну і виїхала звідси!«. На думку лікарки, у Криму зараз все ж багато людей, які чекають звільнення і повернення українського півострову під український контроль.

«Більшість із них не мали змоги виїхати. У всіх різні ситуації: хтось не ризикнув, у когось літні батьки, у когось там якийсь виноградник, який вони не можуть залишити. Але їхня душа з Україною. І вони весь цей час підтримують Україну і чекають, що Крим знову стане Україною».

Одного разу в історіях в інстаграм у Майї, я побачила відео, як Яніна — її дочка, їсть шоколадний фондан у ресторані на Кіпрі. І Майя розповідала: свій перший фондан Яніна спробувала у Севастополі, і постійно про це згадує.

«Усім, навіть тут, Яніна розповідає, що вона народилась у Севастополі, і що це дуже красиве українське місто. Вона питає у людей: ви колись були в Севастополі? Ви не уявляєте, це таке класне місто! Вона запамʼятала свою няню, має якісь перші спогади звідти — про море. Вона і тут завжди щось порівнює, каже: це як у Севастополі. Якщо запитати: Яніна, де краще було: в Ірпені чи Севастополі? — «І там, і там, бо це мої два рідні міста». І коли вона спілкується із кимось тут, то каже: скоро ми поїдемо до Криму, коли він буде знову українським, я вам покажу, як там гарно!»

Мова

Тепер Майя Руселевич спілкується українською, хоча до 24 лютого я переважно чула від неї російську. Лікарка пояснює: уже два роки вона займалась з філологинею уроками української, але говорити нею на загал соромилась: десь не вистачить слів, десь підведе вимова, оскільки в сімʼї і з дитинства Майя завжди спілкувалась російською. Але після 24 лютого все змінилось:

«Коли я побачила весь цей жах, я вирішила, що краще буду з помилками спілкуватися, але виключно українською. Зараз, коли я чую, що хтось говорить російською… я не знаю, хто це. Вони можуть бути як з України, так і з росії. Я намагаюсь тоді переходити і казати: вітаю, добрий день, як ваші справи, щоб подивитися на їхню реакцію. Щоб зрозуміти: можу я з ними далі спілкуватись, чи ні».

Наприкінці розмови, перед тим як побігти допомагати своїм пацієнтам, Майя сказала важливу для неї річ:

«Ця війна змінила мене, змінить мою доньку, тому що я ніколи не звертала увагу, що я українка. А зараз ви не можете уявити, як я пишаюся. Моя донька хоче одягати вишиванку, моя донька хоче взяти український прапор, вона співає у грецьких ресторанах українські пісні! Раніше вона ніколи цього не робила, тому що для неї всі країни були однакові, і свою рідну країну вона не ставила як найкращу серед інших. А зараз ця ситуація нас надламала, змінила. Ми всі постраждали, навіть ті міста, які не постраждали від бомб, але ментально, психологічно, фізично — постраждали. Але ми станемо сильнішими на всіх рівнях, і наші діти завжди будуть пишатися, будь-де, що я з України, я українка».

Щоб своєчасно отримувати перевірені новини та плітки вашого міста шукайте нас у Facebook та підписуйтеся у Telegram-каналі. 

 

Джерело: Громадське радіо 

попередня статтяКупи картину – подаруй житло: старенькому художнику з Ірпеня збирають кошти на каркасний будиночок
наступна статтяІрпінь відвідали президенти Індонезії та Молдови

Залишити відгук

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я