На похороні мами, тата і брата Олені не вистачало рук, щоб обійняти їхні труни. Упродовж місяця після того дня вона не могла відвідувати могилу родичів. Але потім знайшла на це сили.

Стала приїжджати на цвинтар раз на тиждень. Сідає поряд із могилами трьох рідних їй людей, і говорить з ними. Просто лише час не лікує біль від втрати, каже Олена. Потрібні зусилля.

Жінка навідує психолога і має ціль – зберегти пам’ять про близьких, продовжуючи розпочате ними. Її сім’я – це Ольга, Ігор та Олександр Сухенки. Знана родина з Мотижина на Київщині, яку росіяни закатували, а їхні тіла скинули в братську могилу.

***

32-річна Олена Радченко – зараз у декретній відпустці. Разом із чоловіком виховують донечку. Олена живе в Києві, але родом із Мотижина. Там вона зростала. Там живуть її дитячі спогади. Там поховані її батьки і брат.

Мамі Олени Ользі Сухенко було 50 років. Татові Ігорю – 56. А братові Олександру – 25. Росіяни викрали їх, а потім убили. Найімовірніше, Сухенки загинули 24 березня. Тіла родини знайшли у братній могилі 2 квітня.

«Тепер про маму нагадують її квіти»

«Мама з батьком познайомилися на весіллі у друзів в Мотижині. Їй було 13, а татові – 19 років. Він запросив її до танцю», – каже Олена Радченко.

Для Ольги Ігор був першим коханням. Вони зустрічалися близько 5 років. Коли жінці сповнилось майже 19, а  чоловікові 24 роки – одружилися. Ігор привів Ольгу до хати своїх батьків.

«Мама і тато доповнювали один одного. Вона – господиня, душа сім’ї, чуйна, добра. А батько – глава родини, рішучий, комунікабельний, підприємницький», – каже Олена Радченко.

Ольга Сухенко закінчила торгово-економічний коледж у Києві. Спочатку працювала в магазині, потім перебувала в декретній відпустці. У 1999-му стала вихователькою у дитсадку. Вона любила працювати з дітьми і мріяла стати вчителькою.

Односельчани шанували Ольгу Сухенко за вміння слухати і давати поради. Жінка здобула авторитет у Мотижині. З часом їй запропонували посаду секретаря сільської ради.

Вищу освіту Ольга Сухенко здобула за спеціальністю «бухгалтерський облік та аудит». На місцевих виборах 2006 року вона перемогла як самовисуваниця і стала головою сільської ради Мотижина, а після децентралізації у грудні 2020 року – старостою. На цій посаді жінка працювала до останнього подиху.

З Ольгою Петрівною киянка Олена Колісецька близько познайомилася у 2013-му. ЇЇ мама та родичі – з Мотижина. Тому жінка часто приїжджала в село.

«Коли померла моя мама, довелося займатися організацією похоронів, документами. Ольга Петрівна мені дуже з цим допомогала. На диво привітна і продуктивна жінка», – пригадує Олена Колісецька.

Мешканці Мотижина кажуть: за час головування і старостування Ольги Сухенко село змінилося. Тут асфальтували дороги, провели вуличне світло, відремонтували дитячий садок, амбулаторію. Огородили парканом стадіон, чистили ставки. Щоп’ятниці в Мотижині працював ярмарок.

Місцеві кажуть, що якість життя громади була важливою для Ольги Сухенко, до того ж – жінка мала здібності раціонально управляти бюджетом.

Щороку в травні Ольга організовувала день села: був концерт, для дітей працювали атракціони. Біля будинку культури ставили столи, де пригощали усіх мотижинців і гостей українськими національними стравами.

Дбала Ольга і про вшанування пам’яті місцевих.

«Вона попіклувалась про колодязі біля цвинтарів – для поливу квітів. Перед «гробками» (поминальні дні – ред.) завозили землю і пісок на кладовище – люди могли брати їх для догляду за могилами рідних», – розповідає подруга родини Сухенків Світлана Молодченко.

Світлана знає цю родину 20 років. З Ольгою познайомилася, коли вона була ще секретарем сільради. Каже, що Сухенки – дуже гостинні, веселі. Ольга багато поралася по господарству. Садила город – чимало картоплі, щоби всім вистачило на зиму. Нерідко бувало, що жінка вставала о 5 ранку, йшла полоти город, а потім поверталась, переодягалася – і на роботу.

«Оля любила готувати в печі: напече смачнючих пиріжків  і голубців – та пригощає», – пригадує подруга Світлана.

Донька Олени додає, що мама була дуже чуйною.

«Плакала під час перегляду фільмів. Наші випускні, свята – усі визначні події приймала близько до серця. Пишалася нами і підтримувала», – каже Олена. 

З мамою донька ділилася проблемами, розповідала секрети, питала порад.

«Мама вирощувала багато квітів, троянд. Коли зараз приїжджаю в будинок у Мотижині, то милуюсь квітником, який викохала мама. Ці квіти нагадують мені про неї», – тихим голосом розповідає Олена Радченко.

«З татом ми часто ходили на футбол. Любили читати і обговорювати книги»

Чоловік Ольги Ігор займався бізнесом. Освіту він здобув в аграрній академії за спеціальністю «електромеханізація». До 1997-го працював у колгоспі. Далі їздив на заробітки, а у 2000-му відкрив приватне підприємство в Києві. Мав СТО, магазини, зал для банкетів в Мотижині.

Олена Колісецька познайомилася з Ігорем Сухенком у сільському клубі Мотижина ще у підлітковому віці. Каже, що він завжди був поміркованою людиною:

«Я ніколи не бачила, щоб він бешкетував, як інші сільські парубки. Коли хтось із хлопців хотів провести, підходив і казав: «От з ним не йди, якщо хочеш, я сам тебе проведу додому».

Друг і одногрупник Ігоря Сухенка Любомир Юрчак пригадує, що під час навчання в сільськогосподарській академії, він вів тихий спосіб життя, був щирим та скромним хлопцем.

Одним із захоплень Ігоря був футбол. Чоловік мріяв, щоб і син став футболістом. Коли Саша підріс, Ігор часто возив його на тренування. Створив та фінансував футбольну команду «Колос».

«Це були напрочуд яскраві періоди нашого життя – коли ми їздили по всьому району, вболівали за команду. Я дуже вдячна батьку за ці миті», – з теплотою в голосі пригадує Олена Радченко.

Ігор Сухенко багато читав. Донька часто привозила йому книги, які їй сподобалися. Він їх перечитував, а потім обговорювали. Особливо чоловік любив детективи. Іноді читав першим, а потім рекомендував доньці.

Сухенки були активними людьми. Та попри це, завжди намагалися знайти час для родини. Відпочивати їздили зазвичай у Крим. Востаннє були там у 2010-му.

«Це яскраві спогади. Нам із братом було цікаво під час відпочинку слухати батьків, їхні розповіді про роботу», – каже Олена.

Питання про брата виклакає в Олени сильний біль. ЇЇ  голос починає тремтіти чи не вперше під час розмови. Жінка, яку батьки виховували тримати удар до кінця, плаче…

«Ми щодня списувались, обговорювали навіть те, яку сукню мені краще одягнути»

Коли Сашко ходив до 2-3 класу, вони з Оленою чимало сперечались. Брат рахував кількість страв на її дні народженні і казав, що у нього має бути не менше.

Малий Сашко любив уроки історії. Із сестрою вони часто грались «в історію» – хлопець казав дату, а Олена мала відповідати, що тоді відбулося. Ці спогади змушують Олену Радченко усміхнутись крізь сльози.

Сестра каже, що Олександр був дуже мудрим попри свій молодий вік. В Олени досі зберігаються його історичні книги. За словами Олени, Сашко був не просто захопленим історією, а й патріотом.

Коли батьки купили Олені квартиру в Києві, брат три роки, поки вчився, жив із нею. Хлопець мав дві вищі освіти: маркетолог та юрист. Але працював у сфері будівництва, а також займався бізнесом разом із татом.

Останнім часом брат і сестра були особливо близькими.

«Ми кожного дня списувалися, обговорювали як філософські теми, так і побутові питання – навіть те, яку сукню мені одягнути. Можливо, психологічно я його сприймала як власного сина… Я дуже сильно любила свого брата. Сашко – прекрасна людина. У нього було безліч друзів, які підтримують мене тепер, після його смерті», – каже Олена Радченко.

Троюрідний брат Олександра і Олени Владислав Литвин теж був дуже близьким із загиблим. Вважав його рідним. Він каже, що Саша – душа компанії, ініціативний, не любив сидіти вдома – задоволення йому приносив постійний рух.

«Ми жили неподалік один одного в Києві. Часто ходили на каву. Бувало, розмовляли на різні теми іноді навіть до 6-7 ранку. Він любив свою сім’ю, життя, друзів. Дуже любив футбол. Казав: буду грати, поки можу, і вистачить сил», – розповідає Владислав.

Ще у шкільні роки Сашко змагався за місцеву команду ФК «Колос», потім перейшов на професійний рівень.

«Одного разу Ігор запросив мене на гру Сашка за клуб 2-ї ліги «Чайка». Він футболіст від Бога. Навіть подарував мені медаль, досі її зберігаю», – пригадує друг батька Любомир Юрчак.

В Олександра була дівчина Дар’я Беленіцина, з якою зустрічався близько 8 років. Вони жили в Києві, але на вихідні завжди їхали в село. Чоловік планував оселитися в Мотижині.

«Я не розумію, чому світ забирає таких людей як Сухенки. Зі смертю Сашка я втратив найкращого друга – такого, якого вже більше у мене не буде», – каже друг Олександра Владислав.

«Вони до кінця не розуміли, які там нелюди»

24 лютого Росія вторглася в Україну з трьох фронтів. Значна частина Київської області була окупована у перші ж дні. Мотижин – теж. Родина Сухенків вирішила залишатися в рідному селі.

«Мама 16 років керувала Мотижином. Тому рішення бути з людьми в складний час це – не про вибори чи посаду, це – про життя мотижинців. Батько був солідарний з нею», – пригадує Олена Радченко.

Ігор Сухенко зателефонував своєму другу Любомирові на початку березня і запитав, чи зможе він прийняти у себе на Львівщині доньку з внучкою. Чоловік відповів, що без проблем, і запропонував рятуватися також Ігорю з Ольгою.

«Він сказав, що не може, не залишить людей. Відмовлявся категорично їхати і Сашко. Через 10-12 годин до мене зателефонували його дочка Олена і сказала, що вони прорвалися та рухаються на Захід України. Я прийняв їх у Ходорові», – розповідає Любомир.

Тим часом у Мотижині вже не було електрики, телефони заряджали генератором. Якось під час дзвінка Ігор розказав Любомиру, що його із Сашою «мало не розстріляли «кацапи». Вони їхали на машині і натрапили на БМП. Росіяни відкрили вогонь. Утім навіть ці обставини не змусили його думати про втечу зі села.

Також у розмовах з другом Ігор згадував про Романа Безсмертного, якому позичав бензин для генератора. Роман потім так описав своє перебування в окупації:

«27 лютого, Мотижин окуповано… Я зателефонував Ігорю Сухенку, своєму однокласнику і чоловіку старости села – Олі Сухенко. Ми зустрілися, обговорили ситуацію. І вже через 2,5 тижні Ігорю вдалося налагодити доставку хліба. 28 лютого в Мотижині не стало електрики, бо перебили високовольтні дроти, Ігор Сухенко знову прийшов на допомогу. Швидко організував доставку в двір трьох кубів дров. Вони нас рятували в найхолодніші дні. Ігор якось привіз 10 літрів пального аби ми могли всі підзарядити телефони. Завдяки кільком дзвінкам вдалося дивом вивезти родину, яка жила у нас, до Києва».

Сухенки допомагали мотижинцям усім, чим могли, доставляючи і продукти, і ліки. Коли заїжджала ворожа техніка, Ігор та Саша Сухенки були в перших рядах, каже Владислав Литвин. Гуртували людей, намагалися тримати оборону.

Також вони координували евакуацію людей із Мотижина.

«Оля порадила виїжджати 10 березня. Завдяки їхній допомозі мої діти вибралися», – пригадує ті страшні часи подруга Світлана.

В одну з колон Саша встиг посадити і кохану дівчину Дашу.

«Я постійного говорила, що і їм треба виїжджати. Вони відповідали, що все буде добре. Мабуть, до кінця не могли зрозуміти, які це були нелюди», – каже Олена Радченко.

23 березня. «Саша сидів поряд з домом і плакав…»

23 березня до оселі Сухенків приїхали російські військові. Спершу окупанти провели обшук, забрали автомобіль Сашка, і поїхали. Згодом повернулись – викрали Ольгу та Ігоря, а наступного дня – Олександра.

Друзі і рідні Сухенків так описують цей день.

«23 березня я зателефонував Ігорю, він зненацька сказав мені, щоб я зберіг йому Оленку і внучку, – каже Любомир Юрчак. – Я запитав, що трапилося, і знову запропонував рятуватися. Він сказав, що якщо втече, то потім не зможе людям дивитися в очі. «Просто зрозумій мене». От такі були його останні слова». 

Наступного дня, рано-вранці Любомир подзвонив Ігорю, але зв’язку з ним уже не було.

«Я дзвонила мамі, слухавку взяв Сашко. Сказав, що їх зранку перевірили, – каже Олена Радченко. – Їм це дало надію, що до них більше не прийдуть. Я дуже хвилювалась, просила перейти в інше місце. Пізніше подзвонив сусід і сказав, що батьків забрали. Перетелефонувала брату, він це підтвердив. Я благала його сховатися, не залишатися самому і бути на зв’язку. Він відповів, що нікуди не піде і буде чекати батьків. Останнє SMS-повідомлення брата було про те, що з ними все добре. Знаю, він написав його просто для того, щоби я не переживала».

«23 березня я останній раз спілкувався з Сашком. Перед тим, як його забрали. Ми переписувалися, – пригадує друг Олександра Владислав Литвин. – Саша розповів, що до них додому приїжджали росіяни, обшукали будинок, забрали його машину. Був спокійний. Думаю, ці люди не здалися окупантам. Не зробили і не говорили того, чого хотіли окупанти, і поплатилися за це життям».

З 23 березня по 2 квітня Олена Радченко нічого не знала про долю батьків і брата. Після їхнього викрадення звернулась до Бучанської районної поліції, написала заяву. Також про викрадення повідомила СБУ.

«Я скрізь писала, зверталася до всіх, кого знала, моніторила сайти СБУ, стукала, куди могла. Інформації було нуль. 31 березня попросила свого чоловіка, щоб він поїхав у село. З нашим родичем вони обходили всю місцевість», – згадує Олена. 

2 квітня батальйон «Крим» прочісував Мотижинський ліс. Знайшли братську могилу. Знайома Олени, батько якої був головою ТРО в Мотижині, написала їй слова співчуття.

«Я подзвонила чоловіку. Він підтвердив, що моїх батьків і брата знайшли в братській могилі. І вони не просто мертві, а закатовані», – каже Олена.

Олена каже: її батьки та брат через волонтерів передавали інформацію українським військовим. Сашко сам їй про це розповідав незадовго до смерті. Казав, що якщо він втече, то батьків уб’ють. Перед тим, як росіяни його забрали, сусід Сухенків бачив, як Саша сидів поряд з домом і плакав…

Любомир Юрчак каже, що, на його думку, Сухенків міг здати хтось із односельчан.

«Коли вони три тижні жили під окупацією, Ігор Сухенко жодного разу не розповідав про погрози росіян. Напередодні 23 березня ситуація різко змінилася. Тому, думаю, що хтось із місцевих здав Сухенків», – говорить він.

Між собою про це говорять і мотижинці. Жителька села та подруга Ольги Олена Колісецька сподівається, що людину, яка це зробила, покарає як не суд, то Бог.

Уся дорога була встелена квітами

Хоронили родину Сухенко 7 квітня. Провести їх в останню путь прийшло майже все село, були найближчі родичі, друзі. Дорогу до кладовища встеляли квіти.

Саші в труну поклали м’яча. Труна Ігоря Сухенка була закритою. Односельці бачили вирвані нігті Ольги…

Мама старости ридала до втрати свідомості, повторювала: «Голубочка моя, рідненька, пташечко, донечко». Донька Олена стояла на колінах між трьома трунами і розривалась – не вистачало рук, щоби їх охопити…

«Ці картинки з похорону постійно перед очима. Це мій біль на все життя… Я ніколи не пробачу те, що ця російська нечисть зробила з моїми рідними», – крізь ридання каже Олена.

«Коли дуже важко, сниться, що він мене обіймає. Це полегшує мій біль»

Переживати біль втрати найближчих жінці допомагає чоловік та родичі батьків. Також Олена відвідує психолога. Та іноді їй здається, що ніхто її не розуміє. І час, каже вона, не лікує.

«Я пам’ятаю, як пішла до церкви і запитала священника, чому мені так важко, і як мені жити далі. Він відповів: «Буде важче. Зараз тебе всі жаліють. А згодом ти приїдеш додому, а там порожньо». І от цей час настав», – плаче Олена за понад шість місяців після трагедії.

Одинокі фото, мамині закрутки, татові речі, братові грамоти, нагороди, книжки, кубки. Олена стоїть посеред них і почувається самотньо.

«Я розуміла, що батьки постаріють і колись покинуть цей світ. Проте не зараз і не такою ціною. Також я знала, що лишиться брат – моя опора, душа, людина, яка мене розуміє. Я за ним так сумую, аж вити хочеться. Коли дуже важко, мені сниться, що він мене обіймає. Це полегшує біль», – розповідає Олена Радченко.

Перші півтора місяця після похорону Олена не мала внутрішніх сил, аби приїжджати в Мотижин на кладовище до рідних. Зараз навідується туди раз у тиждень. Сидить поряд із могилами і говорить з рідними, розказує, як важко без них.

«Там так пусто на душі. Ти розумієш: ось твоя сім’я, так є, і по-іншому ніколи не буде. Психологічно дуже важко», – ділиться Олена.

«Я знаю – мою родину вбили за те, що вони були справжні українці»

Останніми роками тато з братом Олени мали чимало спільних планів, цілей. Вони разом займалися бізнесом. Зараз це залишилося Олені. Жінка хоче не розтратити надбане ними, а продовжити справи. Попри все – їй хочеться бути селі, в батьківському домі. Ходити на футбол – бо це пам’ять про брата. Спілкуватися з людьми, яким довіряли і з якими товаришували батьки.

Мотижинці та найрідніші люди Сухенків вважають їх героями. Президент Володимир Зеленський посмертно нагородив Ольгу Сухенко орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У пам’ять про загиблих односельчани поставили борд на Житомирській трасі. Хочуть перейменувати вулицю, де вони жили, встановити в центрі села меморіальну дошку чи пам’ятник.

Нещодавно у пам’ять про Сухенків провели футбольні змагання. Люди вважають, що спогади про Сухенків, як і про інших жертв Росії, мають жити та передаватись із покоління в покоління.

Олена каже, що зараз для неї важливо зберегти пам’ять не лише про свою родину, а й про тисячі полеглих та закатованих українців:

«Про те, що зробила Росія, її нелюди – аби винні понесли покарання». 

Донька Сухенків подала позов до Європейського суду, її  інтереси представлятиме адвокат Олена Проценко. Вона співпрацюватиме з Клінікою захисту жертв геноциду Школи Права при Університеті Лойола Мерімаунт, США.

«Ціна нашої боротьби за перемогу – надвисока, розміром в людські життя. Тому ми маємо переосмислити все, що з нами сталося, бути кращими, уважними до своїх близьких і Батьківщини. Нам нарешті треба усвідомити, що Росія – гнила країна, з такими ж людьми. Я знаю – мою родину вбили за те, що вони були справжні українці. Мені важливо, щоби смерть моїх рідних не була марною. Щоби Україна змінилася на краще і ми зробили висновки», – каже Олена Радченко.

Джерело: Українська правда, Інна Кубай 

попередня статтяГрафік погодинних відключень електроенергії в Київській області
наступна статтяВ Коцюбинському встановили 4 станції моніторингу якості повітря

Залишити відгук

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я