Що мешканці Ірпеня називають Трюдо-турами та чому дратуються через візити? За що сварять Лободу? Як знаходять сили для відновлення? Вікенд побував у місті-герої та ділиться враженнями.

На центральній площі буяє життя: діти стрибають під струменями фонтану, дорослі усміхаються. Неподалік вирує ярмарок. Покупці радіють продавцям, яких давно не бачили, говорять із сусідами по черзі.

Будівля мерії виглядає нормальною. Але за рогом знаходиться розтрощений Центр обслуговування платників податків. А один із будинків, які оточують площу, чорніє вибитими вибухом вікнами та слідами пожежі.

Мешканка Ірпеня Ніна запропонувала провести для нас, киянок, екскурсію містом. Будинок Ніни — прямо біля мерії.

— Коли я виїжджала з Ірпеня 24 лютого, то з будинком попрощалася. Подумала: знаходиться просто біля мерії, тож шансів вціліти небагато. Якщо будуть штурмувати місто, він поляже першим. Але штаб знаходився не в мерії, його розташували зовсім в іншому місці.

Бачила дані, що 70% будівель у місті постраждали від обстрілів. Думаю, йшлося про те, що в більшості повилітали вікна та пошкоджені двері. У моєму будинку потрощило двері в під’їздах, вікна вибило, посікло уламками фасад. Але ще не виправили ушкодження в будівлі мерії, а у нашому будинку вже замінили майже все пошкоджене.

Зараз ми проїжджаємо мінімістечко на Центральній вулиці. Його облаштувала Укрзалізниця для тих, хто втратив домівки під час вторгнення. Купейні вагони перетворили на тимчасове житло. Бачимо, як мешканці встановлюють на території літній павільйон, де можна сховатися від сонця. Є на майданчику столи для пінг-понгу, мангали для пікніка, гойдалки для дітей.

Росіяни захопили лише десь третину Ірпеня, ближчу до Бучі та Гостомеля. Та частина міста дуже сильно постраждала. Досі хоч раз на тиждень туди привозять європейських політиків та всяких високих гостей. Місцеві вже дратуються: «Що вже дивитися? Треба було приїздити відразу, як тільки звільнили». А за тиждень після звільнення комунальники вже висаджували квіточки.

Мешканці Ірпеня не приховують роздратування через нескінчених візитерів. Дійсно, тут постійно знаходяться різні медійники, блогери, люди, які фотографуються на тлі розстріляних будинків. Містяни пишуть про своє обурення та втому від гостей у соцмережах, але візити, які в місті нарекли Трюдо-турами, не вщухають.

8 травня прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо відвідав Ірпінь. Далі потяглася низка візитів західних лідерів і політиків різних країн.

— Бачили фотки, як до нас приїздила Світлана Лобода? Чого ми на неї дратуємося? Ну як вам сказати. Людина на третьому місяці війни згадала, що народилася в Ірпені. До того багато років жила в Москві й розповідала про мир в усьому світі, а тут про батьківщину згадала.

Ось той самий житловий комплекс, куди везуть гостей. У всіх фото- та відеорепортажах з Ірпеня ви бачите саме ці будинки. В одному з них знаходилася квартира моєї приятельки. Цей будинок точно будуть зносити, але подруга потрапила до якоїсь програми ООН з відновлення, їй наче обіцяли нову квартиру.

Ми блукаємо серед розвалин, де все ще відчувається сильний запах гару. Серед потрощених будинків стоять такі ж потрощені авто. Але в менш пошкоджених квартирах продовжують жити люди. Над нами в яскраво-синьому небі сяє сонце, десь поряд весело пересвистуються птахи. Неподалік хлопці запускають над будинками дрон.

— Трохи далі знаходиться те, що залишилося від заміського комплексу відпочинку Grand Admiral. Там були найкращий басейн і хамам у моєму житті, хоч і дуже дорогий. Ми вибиралися туди на свята.

Розмінували нас дуже швидко, буквально в перший тиждень після звільнення. Але на прогулянках у парку я досі не ступаю в траву, йду лише доріжками. Хоча бачу, що люди грають там у волейбол, гуляють із собачками, та не можу себе пересилити.

Ще місяць тому казали, що до Ірпеня повернулося 40% з тих, хто виїхав раніше. Зараз я такої статистики не бачу, але на вихідних у центрі вже нема де машину поставити. Раніше о восьмій вечора на нашій прибудинковій парковці місць не було, а зараз у цей час одне-два вільних місця все-таки є. Думаю, нормальне життя повернулося десь на 80%. У суботу майже такі ж базарні дні, якими вони були до повномасштабної війни.

Я так говорю, бо нічого не втратила: у нас житло ціле, всі живі. А стою на касі в супермаркеті та чую, як двоє знайомих, що востаннє бачилися до війни, розказують, як вони це пережили, у кого згорів будинок, у кого вбили маму.

Спочатку боялася, що не зможу повернутися туди, де загинуло стільки людей і відбулися такі події. Мене вмовив чоловік. Він казав: «Ми просто спробуємо. Якщо не зможемо, поїдемо знову до Львова». Коли через три місяці відсутності зайшла в нашу квартиру, я розревілася.

Перше, що зробила, як повернулася, — побігла до своєї масажистки. А вона живе десь в тих краях, куди возять Трюдо-тури. «Чого ти не виїхала?» — спитала я. «Бо я медик, не могла поїхати», — пояснила вона.

Волонтери привезли їй їжу, ліки, пальне. Вона своєю машиною їздила лікувати людей, возила поранених. Потрапила в халепу, побачила, що на неї вже сунуть танки, тож кинула машину та побігла рятуватися поза будинками. Тоді в машину й прилетіло. Тому тепер біля масажного кабінету стоїть не автомобіль, а велосипед, на якому вона їздить на роботу. Але каже, що ні про що не шкодує, бо встигла допомогти купі народу. Тож кому треба масажистка-богиня, можу поділитися контактами.

Ми повернулися 30 квітня. Місто ще здавалося напівпорожнім. Увечері було мало світла у вікнах, людей небагато. Першого травня ми з чоловіком пішли в улюблений Центральний парк. Там є громадські мангали. І ми жартували: «Зеленський же казав, що на травневі смажитимемо шашлики». І дійсно, кілька компаній там готували шашлики.

Ми приїздимо на набережну. Місцеві кажуть, що тут і знаходиться та легендарна тактична річка, яка фактично зупинила навалу росіян. Тут красиво, але дуже спекотно, проте доволі людно. Народ катається на велосипедах і самокатах виділеними доріжками. Чоловіки смажать шашлики та облаштовують родинам місця для пікніків. Старше покоління приймає сонячні ванни, а малеча радісно борсається у воді.

— Уздовж набережної йде головна рекреаційна зона міста, де люди намагаються повернутися до нормального життя. Тут громадські мангали, як бачите, вони популярні й зараз. Це явище ми називаємо «фестивалем бать» — коли купа пузатих дядечків стає в рядочок, махає над своїми смаженнями та видивляється, в кого краще виходить. Набережна дуже довга, на кілька кілометрів. Тут є і спортивні майданчики, і ролердром, і ринги для боксу.

Уздовж набережної зеленіє травичка. Її підстригають, але ще й поливають, на відміну від Києва. Восени бігаю вздовж набережної, але влітку це неможливо витримати, тому я обираю для пробіжок парк.

Парк «Незнайка» тішить прохолодою під величезними деревами. Тут вирує життя. На околиці розташувався місцевий мініфудкорт. Працює лише частина павільйонів, парочка посічених уламками ще закриті. У лаунж-зоні на кріслах-мішках та в шезлонгах з їжею та напоями розташовуються парочки та компанії. І все це — на тлі вулиці з дорогими приватними будинками, один з яких сильно обгорів від обстрілів.

Після смачного холодного лимонаду та паркового відпочинку ми повертаємося до Києва. На виїзді зупиняємося біля того самого обваленого мосту, через який рятувалися мешканці Ірпеня та який є на безлічі воєнних знімків. Моторошне видовище. Але поряд працюють будівельники, вздовж їдуть машини.

Ірпінь заліковує рани, дратується через нав’язливу увагу, але радіє, відновлюється і живе. Бо Україна — це завжди про життя.

Щоб своєчасно отримувати перевірені новини та плітки вашого міста шукайте нас у Facebook та підписуйтеся у Telegram-каналі. 

попередня статтяКонцертів мало: щоб відновити Ірпінь LOBODA створює ще й фонд DUSHA
наступна статтяЧерез зображення Путіна у вигляді клоуна росія пригрозила швейцарській газеті судом

Залишити відгук

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я